Чому ж народ плакав, дізнавшись про смерть "великого вождя"?

  Думаю, що це питання є досить суперечливим. Адже й досі ми можемо почути від наших дідусів та бабусь: "Які гарні були часи...", "Ми дійсно багато чтого втратили зі смертю Сталіна"...
  Але цікаво, чи дійсно було так? Чи дійсно роки правління Сталіна можна вважати найкращими для народу? Чомусь мені здається, що НІ! Враховуючи й усвідомлюючи ту кількість репресій, голодомори, несправедливі звинувачення, жорстоку політику, створені Іосифом Сталіним, я однозначно не підтримую його.

  Але чому тоді народ був пройнятий горем, втративши Сталіна? Думаю, цьому є пояснення і заключається воно в тому, що прості люди навіть не усвідомлювали всіх масштабів розстрілів, репресій та ін. Їх переконали, що це життя найкраще і будьте вдячні за нього товаришу Сталіну!  Тож як можуть інакше реагувати люди, якщо вони й не уявляють і не сприймають собі іншого життя. Дуже довгий час вони чули лише про те, що Сталін - це все, все, що він робить - це правильно, тільки так і треба робити, "Сталін - це Бог".

"Сталин для нас был вождь и учитель, всезнающий человек, в общем, был богом. Так нас учили в школе, так писала пресса, так учила партия до самой его смерти, так думал народ. Считалось, что благодаря мудрости Сталина наш народ выиграл такую войну. Как плакали люди, когда умер Сталин! Ну, думали, конец света! Прекратится Советская власть, загубят нас другие! Разве кто знал все его творения? Что внушали народу, то он и думал, куда поворачивали, туда и шел".

(Л.Г. Стремоусова, 1919 р.н.)

  Це всеодно, що малій дитині втратити батька, думаю, що приблизно так саме й відчував себе народ. Звідси й така реакція.